Адам Подлевський – Маримонтські млини (страница 60)
Навколо запала тиша. Неможливо було сказати, чи дзвони перестали бити на сполох, чи туман заглушив усі звуки. Ян дивився на короля, який лежав на плащі, і сам відчув сонливість. Конфедерат знав, наскільки оманливим є почуття безпеки.
Переслідування тривало, і, можливо, туман приховував рух втікачів, але колись же він мав розсіятися. Кужма уявляв собі фантастичні картини, коли туман опускається на землю і відкриває війська гвардії, що оточують греблю. Важко було очікувати, що вершники наскочать на втікача в болотистій заплаві Рудавки, але ця картина мала майже гіпнотичну силу. За мить Ян уже не знав, чи чує віддалені й приглушені вигуки вершників, чи лише відлуння, яке шепотіло у вухах. Сам викрадач також був голодний, замерзлий і побитий.
– Пане, ми мусимо рушати, – сказав він нарешті.
– Яне, дай спокій, це не має сенсу, – лагідно заперечив йому Понятовський. – Бог чи диявол, а може вони обоє, не хочуть, щоб тобі вдалося. Ти загубив свій загін, заблукав у лісі, сам ледь не загинув... тричі. Ти накинувся на мене і всю гвардію з кількома десятками людей, що було зухвало, але можливо. Як ти уявляєш собі бій себе одного з сотнями солдатів?
А Ян опустився на коліна (майже впав в багнюку, але король несподівано рішучим рухом підтягнув його до краю плаща) і закрив очі долонями. Він довго мовчав, лише важко дихав. Понятковський замислився, чи чує він у навколишній тиші приглушене ридання конфедерата. Раптом він відчув надзвичайну чулість до свого переслідувача.
Солодкий Ісусе! Адже він виконує працю цілого військового полку. Він залишився сам, але продовжує йти вперед, незважаючи ні на що. Можливо, він занадто дурний, щоб зрозуміти, на що зважився, але така дурість руйнує імперії!
– Яне... – м'яко почав правитель – ...це не твоя вина. Якби у вас було десять таких, як ти, то все б вийшло, безсумнівно. Це товариші тебе покинули. Ти зробив більше, ніж будь-хто міг вимагати.
– І що я з того маю? Поразка, поразка... на троні і далі залишиться московська маріонетка... – стогнав Кужма, не усвідомлюючи, що ця маріонетка сидить поруч із ним. – Плани марні, конфедерація згублена!
Саме в цьому питанні Понятовський мав власну думку. Це ще треба було побачити. Ці бунтівники як вогонь у степу: якщо загасити його в одному місці, то в іншому він вибухає з повною силою. Саме сорок людей... власне, одна... одна людина майже вбила короля. Його зупинила лише доброта. Тоді він вирішив, що йому нічого не загрожує. Станіслав намагався уявити Кужму, який дістає освячений на Ясній Гурі стилет і встромляє його в груди монарха. Не зараз, вже ні. Так, вірний Бутцау також загинув від руки Кужми, але це сталося в бою, в хаосі, в гніві. Крім того, король взяв смерть слуги на свою совість. А що стосується маріонетки на троні... Нічого не відомо. Що буде далі? Республіка втрачена, це точно. Не було видно ніякої гангрени, коли нами правила тільки Катерина, але ж це була фікція. Він повинен щось дати Фріцеві і Марії Терезії. Вони відірвуть щось від Корони і від Литви. Тобто я втрачу землю не на війні, бо я не зможу вести війну, а в мирний час. Король з почуттям честі зрікся б престолу. Ба, може, так вирішить Катерина і замінить мене кимось своїм... Молодшим, привабливішим, — додав чортик в його голові. А як причину вона вкаже, що я некомпетентний. Мало того, що я віддам землю, так ще й дав себе викрасти дурневі з... Навіть не знаю, звідки Ян родом. Я повинен зректися престолу, Боже, я б це зробив, якби не знав, що мій наступник буде зовсім безвольним. Цікаво, чи Кужма це усвідомлює.
– Ти правий, Яне, ти вже нічого не можеш вдіяти, – погодився король. – Краще подумай, як вибратися з цієї халепи. Відразу скажу, що я не хочу твоєї загибелі і не дозволю тобі заподіяти шкоду. Якщо вдасться, я накажу вивезти тебе з країни. Якщо ні, то тебе виправдає сеймовий суд.
– Пане, що ви, найясніший пан, говорите? Як хам, а не шляхтич! – перебив його Ян. – Адже я присягав.
– Мені ти теж присягав! – зауважив Понятовський, вбачаючи в цьому аргументі перспективний шлях порятунку. – А ти зрадив свої обов'язки перед своїм королем.