Адам Подлевський – Маримонтські млини (страница 33)
Херцог був приголомшений таким присудом. Він подивився на двох в'язнів, потім на Артема. Не побачивши допомоги, він жестом запросив слугу, і вони обидва відійшли вбік. Вони зайшли за стійку з ковбасами, і там полковник гвардії попросив поради у молодого камердинера.
– Ну, дайте мені якусь пораду, пане Адріан.
– Артем, пане офіцер, — відповів Артем. – Крім того, я не пан, а походжу від батька-капрала та матері-служниці познанського єпископа.
– Зачекай, познанського? Хіба твоя мати не з Варшави, столиці Ляхії? — спитав здивований гвардієць.
– Все так, пане, але це довга історія, — відповів Артем. – Зараз нам буде краще розібратися з цими полоненими... або, радше, полковник цим займеться. Я нічого не знаю про те, як провчати людей.
– Але ж, лях, дай мені пораду. Цей божевільний — ваш земляк; я не зрозумію його думок.
– Що тут розуміти, пане! — відповів служник, який явно втомився пояснювати, що він не поляк. – Ви ж самі сказали, що він божевільний.
Херцог зітхнув і повернувся до арештантів. Встав перед Пешинським і довго дивився на нього. Конфедерат продовжував зухвало посміхатися.
– По-хорошому скажеш? — спитав гвардієць.
– Пане, я вам усе розповім. Тільки я нічого не зробив Його Величності! — крикнув Франкенберг.
– Це я його отруїв! — спокійно заявив Пешинський. – Я підсипав отруту стрихнін йому у вино, щоб він страждав, як нація, яку він зрадив! Я помстився за ганьбу розділів, Тарговицю[19] та Гродно[20]! Я вбив того самозванця, бо sic semper tyrannis[21]...
– Король живий... — несміливо нагадав Артем. – Просто в нього болі.
– Так? — збентежено запитав Пешинський. – Але ж він помирає, чи не так?
– Зачекайте, чому ви згадали про вино та стрихнін? Хіба отрута не була в булочках? — зауважив Херцог.
Пешинський на кілька ударів серця завагався.
– Ну, я ж казав: у булочках, які улюблений король цариці їв з вином.
– Він випив каву, — вставив Артем.
– Тоді в каву, чорт забирай! — простогнав конфедерат. — Хіба це має значення? Він був клятвопорушником, який відмовився від польської корони за юргельт[22]!
– Король живе...
– Хай блискавка вдарить у вас! Він помре, скоро помре! — крикнув Пеешинський. — Якщо ми не добили його у Варшаві, правосуддя наздожене його в Петербурзі.
– Пане, та він же розумом постраждав! — прошепотів Артем полковнику.
– Можливо, хлопче, але, мабуть, краще за вбивство Понятовського четвертувати саме його, ніж когось іншого. Як, наприклад, тебе, хто міг принести йому ті булки.
Артем відчув, як крижаний язик торкнувся його спини. Він глянув на Франкемберга, який сидів поруч, і між молодим слугою та старим убивцею переплелася нитка порозуміння. Їм здавалося, що вони приречені, що б вони не робили чи яка була правда.
– А що ви скажете? — спитав полковник іншого в'язня.
– Я, пане, нічого не знаю. Я спокутував свої злочини; сам імператор, нехай небо оберігає Павла Петровича, сказав, що я зазнав достатнього покарання.
– Але ваш товариш каже, що він планував убивство. Він сам це зробив?
– Сам отруїв тирана! — підтвердив Пешинський.
– Я нічого не знаю, пане. Я народився простою людиною; мій батько був теслею, моя мати продавала овочі. Злий Лукавський переконав мене приєднатися до змови, коли я був молодим, жадібним до слави та горілки. Я сказав усе так, ніби на святій сповіді... тобто, як кажуть римо-католики на сповіді. Що робив Пешинський, я не знаю.
–
– Полковнику! – Це дивний спектакль перервав поклик одного з посланців. – Підніміться нагору. У хіміків є деякі ідеї.